Існує дуже багато книжок про Ісуса. Щодня говориться безліч проповідей. І сюжет тих подій, які відбулися 2000 років тому, перекручуються, відображаються у мистецтві, вкрапляються у життя, але суть не змінюється. І це питання: для чого все? Якій сенс у тому, щоб постійно жити одним тим самим? Бо літургійний рік будується на одному тому самому. Церква молиться щодня тими самими молитвами. І якщо вже так сильно присікуватися, то саме життя наше одноманітне. Шлюб перестає бути цікавим, коли ти в іншій людині перестаєш бачити щось нове. Одна і та сама робота. Вихідні. Раз в рік день народження. Життя банальне.
Але ось саме християнство говорить про зовсім інше. Навпаки з точки зору віри життя світу є нецікаве. Усі імперії колись усе одно розваляться. Все крутиться по колу. І ось саме любов є тим, що надає сенс життю, стражданню, зусиллям. І тому ми вважаємо, що маємо право говорити про цікаве, про глибоке, про наповненість. І світ цього ніколи не пізнає, хоч якби він не намагався наповнювати себе алкоголем, наркотиками, культурою, відношеннями, почуттями, сексом. Бо в нас є Бог Святий Дух, Джерело, Яке ніколи не висихає і не вичерпується.
Але все одно виходить, що попри те, що ми маємо завдаток Святого Духа, ми все одно стогнемо і страждаємо. Так в нас є надія, в нас є любов. Але це десь і разом з тим значить, що ми також відмовляємося від легких задоволень для забуття, як втрати часу на дрібниці: сигарети, їжу, сон — я вже не говорю про щось більше. Ми все одно крутимося у цьому колесі життя: одне і те саме. Тільки у нас у цьому “колесі” має бути інше — те, що рекомендував Апостол Павло: наповнювати себе піснями, молитвами, псалмами, Святим Письмом, Словом Божим. От і постає питання: для чого молитися тими самим молитвами, для чого роздумувати над Словом Божим?
Добре, якби б ми були якісь неуки. Чогось не знали і читали для того, щоб отримати якусь нову інформацію. Але ж ми є експертами. Як виявилося, що і традиція Церкви, Отці не така глибока. Не скільки там могли там написати люди за 2000 років? Та і хіба все життя переведеш на читання? А ще можна дивитися ці безкінечні серіали, один за одним. Хіба це і життя?
І ось саме в цьому є певна відмінність між оглядом телебачення і спілкуванням з Живим Богом. (Тут я хтів би підкреслити повну відмінність між мріями, фантазіями і реальним спілкуванням з Богом) Бо, якщо ми звертаємося до Бога, живемо у Його Присутності — це зовсім інший ефект, аніж би ми поринули у світ вигаданих історій та нереальних подій. І ось саме це спілкування з Богом має певну людську основу. Бо Бог став людиною. І ми маємо можливість пізнавати Його нашими людськими можливостями. Тому коли ми постійно молимося, читаємо Слово Боже, вдумуємося у Його Провидіння, то тим самим ми і маємо цей досвід спілкуваннями. А, як у кожних відносинах є цікаві моменти, нецікаві. Справа усе одно йде не про те, щоб щось отримати від Нього, а щоб бути з Ним. Це і є життя: любити, бути поруч.
15 років тому до нас в України приїздив Великий Папа. І можна було б розглядати цю подію з культурної точки зору, бо Папа своїм приїздом та промовами саме зазначив, що українці це не якійсь польській проект проти росіян, наших друзів, а жива і свідома нація. Можна було б говорити про саме католицький аспект релігійного життя України, бо якби це комусь не подобалося я не є прибічником ніякої Помісної Церкви в Україні. Мене зовсім не цікавить ані статус УПЦ, ані її відносини з іншим православним світом. Я волів би бачити Україну католицькою, а усі ці манси щодо скріплення Держави Церквою здаються мені не гідними самої Церкви. І коли всі кричать про те, що кожна Держава має мати “свою” Церкву — мені хочеться спитати про що вони говорять.
Можна було також говорити і про політичний аспект цього візиту. І з того часу ці зв’язки України настільки зміцнилися, що ми почали відноситися до Папи, як до свого. Як Україна сприйняла зустріч з Кирилом і спільну Декларацію? Але я хтів би поділитися своїми враженнями, бо тоді ще був зовсім молодий, вчився в школі і їхав разом з нашою парафією та настоятелем на Київ в автобусі і думав над життям, над тим, що я думав мене чекало.
Я думаю, що ми вже наскільки звикли до церковної ієрархії, що нас не дивують і не цікавлять приїздив Кардинала з Ватикану. Ми не бачимо у священиках Христових Божої благодаті. Нам цікавить лише матеріальних добробут. Тому молитви вже не мають ніякого значення, хіба що вона несе якісь матеріальні цінності. Що нам з того, що Кардинал молився на нашій землі? Що нам до тої любові, яку Папа виявив до нас? Нам важливо лише, що ми отримаємо з цього. Навіть більше. Мені здається, що для пересічної людини Церква стала ще однією частиною світової бюрократії, де треба платити гроші, дотримуватися чужих правил. Церква стала десь таким самим нереальним і далеким світом для простої людини, якою в свій час була комуністична партія: це ті, які живуть інакше, ніж ми, але при цьому ще і вчать нас.
(я пишу свою думку чи вірніше не свою, а тих, з ким я спілкуюся. І на жаль дії багатьох людей Церкві не залишають мені навіть варіанту для того, щоб пояснити якусь іншу природу Церкви. І якби ми не любили розповідати що це не в нас, а десь в когось: я ось люблю наїжджати на протестантів — але це в нас.)
І для мене приїзд Папи тоді був досвідом приналежності до чогось більшого. Що я не є частиною якої секти, мешканцем свого міста та громадянином своєї країни, я є частиною Вселенської Церкви. І саме цю людська приналежність давала мені відчуття опори і підтримки. Я хтів жити в цьому великому світі. І скажу чесно, що сприймав священство, як можливість для того, щоб отримати гарне місце для себе: я хтів робити добро. А для того, щоб його робити треба мати щось. І десь по людські я не згоден з позицією Папи “Бідна Церква для бідних”, я ось хтів би зціляти і допомагати іншим, але одне я все одно мушу прийняти Господь не залишив Свою Церкву.
Хоча я звик до того, щоб відповідати про усі ці речі, як про Інквізицію, Хрестові походи, Ватиканське золото (нарешті воно таки до нас приїде!), але я все одно знаю, що за моєю спиною стоїть не просто Бог, але і реальне Жива Церква, тобто люди, які жили і живуть Богом. Бо Церква це не лише Папа Франциск, єпископ Віталій чи архієпископ Святослав, Церква це також святий Йоан Павло ІІ, святий Франциск, свята Тереза Маргарита Реді, блаженна Мати Тереза. І певно на цих членів Церкви в мене більші сподівання, аніж на моїх сучасників. Тому, якби не крутили протестанти чи навіть православні Церква це не лише мої відносини з Богом. Це не лише ті, які мені подобаються і за яких я молюся. Церква це щось набагато більше. Це те, що мені не належить, навпаки я належу Їй. І Вона Сама є Тілом Христовим, а це значить, що у моїх відношеннях з Церквою, які є відношеннями з людьми, може теж виражатися моє відношення до Христа. Я часто ловлю себе на думці, що усі ці закиди, які люди спрямовують проти Церкви, так насправді потрапляють в Христа. Щодо статевого виховання, щодо відносин, праці та зусиль. І іноді ця правда може бути шоком для когось. Бо дуже часто люди люблять вважати, що в них з Богом усе добре: не вкрав, не вбив, а ось щодо того, що говорить Церква, то вони починають бунтуватися.
Тому моя приналежність до Церкви я сприймаю як великий дар. От як так сталося, що я простий хлопець з Черкас, опинився в Католицькій Церкві. Колись ми, молодь, сиділи в Києві і розповідали як хто потрапив в Церкву. І якось так складалося, що кожен з нас ніби був висмикнутий зі своєї історії, свого міста, своєї родини і опинився у Церкві, бо у всіх у нас було досить багато невіруючих родичів. Тому і віра і участь в житті Церкви є даром, тому я люблю дуже сильно цю історію про те, як зробили вхід до синагоги платним: ми не розуміємо свого щастя.
І хоча я не знаю ніяких підсумків щодо результатів цього візиту у 2001 році, але я і не збираюся їх шукати в Інтернеті. Я дивлюся лише з позиції свого життя. Що в мене однокласники почали вірити в Бога? Що оточення в Черкасах стало інакшим? Іноді так дивно зустрічатися з людьми, з якими ти не спілкувався декілька років, і виявляти, що в їх житті і саме головне в їх душах зовсім нічого не змінилося. Як тоді людина була зациклена на грошах, задоволеннях і використовувала інших людей, так досі нічого не змінилося; вона лише постаріла, втратила деякі можливості грішити. Справжнє чудо відбувається таємно і рідко. Але саме ось з цим чудом у мене пов’язані спогади про Папу і його приїзд в Україну. І це чудо було чудом мого життя, мого майбутнього.
І хоча не склалося те моє бачення мого майбутнього, яке я пов’язував з Церквою, та все одно мені є що згадати. Хоча яким я бачив своє життя? Щоб я сидів у селі, був священиком, був близько з людьми. Цього може і не сталося, але я теж отримав “щось” своє, так що мені нема чого нарікати. І у цьому “моєму” не таку вже і останню роль відіграв святий Йоан Павло ІІ.
Вперше близько я певно зустрівся з Великим Папою у Луганську. Я був там на дияконських свяченнях свого друга. У них там висів такій великий стенд про чуда Йоана Павла ІІ. Він так і називався “10 чудес Папи Йоана Павла”. Хоча я дуже добре знав і біографію Папи, і читав його вірші, але чогось тоді цей стенд і саме така думка про Йоана Павла ІІ запала мені в серце.
Чого? Може тому, що я вже був хворий і мене не цікавили людські перспективи. Мене вже зовсім не гріла думка про те, щоб побудувати церковну кар’єру. І відповідно росла моя думка про те, щоб зустрітися з чимось надзвичайним, отримати щось неземне. Певно саме це мені цікавило з самого дитинства, але хвороба зруйнувала вже останні зв’язки з реальними сподіваннями. І саме розуміння того, що людина жила такою любов’ю до інших, що могла змінювати їхню життєву долю, була дуже привабливою для мене. Може я ще не розумів тоді до кінця значення цієї думки, і ще потрібен був час для того, щоб вона віджила в мені, а я сам тоді думав про те, щоб самому стати здоровим і досягати щастя у житті.
Наступним спогадом для мене про Великого Папу є перебування у Ворзелі, де є храм святого Йоана Павла ІІ. Я дуже добре пам’ятаю про те, як сидів у храмі і просив, просив. Чого я просив? Що мені бракувало? Я був з дітьми. В мене було здоров’я для того, щоб я міг тішитися життям. Але в мене не було надії. В мене не було перспективи. В мене забрали мрію: я не міг вже стати священиком. Я тоді ще зовсім не розумів, що таке любов. Що щастя не в тому, щоб бути кимось, а в тому, щоб жити задля когось. І мені тоді здавалося, що я усе втратив. А тепер в мене нічого того нема, що було тоді у Ворзелі, але я зовсім не нарікаю, хоча я і продовжую просити, просити. І не останнє місце в переліку тих, на кого я сподіваюся, займає святий Йоан Павло ІІ.
Якось так сталося що саме розуміння покликання Каролем Войтилою було для мене увесь час тою підтримкою, яка давала мені надію на священство. Бо саме розуміння священства у наш час є однією з проблем суспільства. Одні відносяться до священика, як до певного платного чиновника на службі у Бога. Інші шукають психолога, якій би вирішив би їхні проблеми. А Папа говорить про те, що саме покликання, служіння в священстві є таємницею. І якби ані люди, ані сам священик не намагалися проникнути в це, так насправді як діє Бог в священикові є десь приховане і саме цього Бога ми не вміємо розгледіти, бо в нас нема віри.
Тому таким важливим для мене самого є перебувати у спільноті з Церквою. Іноді мені приходять думки для чого мені молитися за Папу, єпископів, священиків. Що я від них можу отримати? Вони не повернуть мені здоров’я. Вони не можуть вчинити чуда. Вони усього на всього є людьми, просто людьми. Але саме вони є обрані для того, щоб Бог дарував Церкві Свої дари. Від них залежить доля Церкви. І може вони не схожі на супергероїв, може вони не можуть змінити історію і більшими християнами з точки зору світу є політики чи вчені, але вони є Божими обраними. Тому і мені здається, що все, що я у своєму житті отримав чи маю — це все Божа благодать, яку Він мені дав через когось.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Формирование и построение нового общества - Антон Люди придумали формы и структуры общества, чтобы управлять всем этим хозяйством. Но придумали так, что равенства нет при этом, ведь централизация приводит к авторитаризму и господству над людьми. Могут сказать, что иначе - разрушение государства будет. - Но ведь и через централизацию также к разрушению идем, если знаем на примерах истории, и нынешней жизни. Проблема сложности структуры в том, что ищут выгоды, и усложняют весь процесс жизни общества. Много энергии и ресурсов идет на тотальный контроль. В этом и проблема, и надо безкорыстие принять в ранг государственной политики. Это уже есть через ООН, и этот пример можно изучить и расширить на все страны!
Для детей : Один день из жизни школы боевых искусств - Наталия Минаева Меч. Это интересно
Древнейшие бронзовые мечи (9-8 вв. до н.э.)
Рубящее и колющее длинноклинковое (до 1,5 м.) оружие с прямым обоюдоострым клинком. Бронзовый меч появился во 2 тысячелетии до н. э., железный - в начале 1 тысячелетия до н.э. Длина их была не более 70 см. Эфес меча состоит из рукояти, гарды (обычно типа крестовина) и головки. У некоторых мечей гарда может иметь форму круга, а головка представлять собой набалдашник. В качестве дополнительных элементов защиты руки отдельные мечи имеют дужки и лангет (небольшой щиток для защиты большого пальца). Рукоять обычно делается из дерева и оплетается проволокой (либо выполняется целиком из металла). Головка представляет собой металлический шарик, который может иметь шляпку (расклепанный конец хвостовика).
Крестовины меча двоякого рода: прямые и с опущенными концами. Меч с крестовинами второго типа наиболее пригодны для рубки с коня. В процессе развития, в зависимости и от оборонительного вооружения, и от приемов боя, форма меча изменялась.
Заподноевропейский меч 15-16 вв.
После падения Римской империи и до выделения рыцарской конницы в главную ударную силу на поле брани, то есть в период с 6 по 10 вв., длинный меч стал массовым оружием во всем регионе. Ведущим типом меча в этот период стал каролингский, названный так в честь правящей во Франции династии Каролингов. Такие мечи, широко распространенные во всей Европе, были длиной 80 - 90 см, шириной 5-6 см и имели прямой клинок, который мог быть как обоюдоострым, так и иметь одностороннюю заточку и скошенное в одну сторону острие.
Скандинавский меч, который еще называют норманским, очень хорошо подходил рослым и физически сильным викингам. Он был достаточно толстым в поперечнике, имел очень массивный противовес (у некоторых мечей размером почти с кулак) и небольшую гарду (или вообще не имел ее). Некоторые мечи имели на навершии крюк или небольшой крюкообразный клинок, которым можно было атаковать противника, уведя в сторону его меч основным клинком.
Мечи 9 - 10 вв. имеют ровный широкий клинок, закругленный к концу, и являются только рубящим оружием. Мечи 11 - 12 вв. с заостренными концами и слегка сужающимися книзу клинками имеют значение не только рубящего оружия, но и колющего. Мечи изготовляли из железа и сварочного булата. В конце 12 в. рукоять меча удлиняется настолько, что позволяет действовать двумя руками. В этот период мечи имеют заточенные у острия клинки, способные проникать сквозь сочленения доспехов.
Ножны у меча деревянные и покрываются кожей или материей и привязываются к поясной портупее на перевязи, каждый конец которой, разрезанный на ремни, образует плетеное кожаное кольцо.
Ремни эти обычно покрыты бархатом, шелком и шиты золотом, а иногда украшены финифтью. К этому времени относится появление рыцарского оружия. Рыцарские мечи выделяются своей красотой, считаясь благородным оружием. В продолжение месяцев их оставляли лежать на алтарях, они участвовали в литургии, их благословляли священники и даже освящали. Лучшие хранились в сокровищницах монастырей под алтарями, на могилах своих бывших владетелей. Им дают имена, как это делалось еще во времена Каролингов; при инвеституре, короновании, посвящении они участвуют в церемонии в силу строго соблюдаемого завета. Их происхождению часто приписывали сверхъестественный характер; некоторые из них якобы обладали волшебными свойствами.
В первой четверти 14 в., после внедрения латного доспеха, клинок рыцарского меча стал длиннее, что увеличивало силу его удара и дистанцию. Так появился полутораручный меч, сначала в Германии, потом - в Англии, затем - в остальных странах Западной Европы.
Европейский меч 14-16 вв.
Классический рыцарский длинный меч окончательно оформился к 13 в. Средняя длина его клинка составляла 75 - 80 см, максимальная - 90 см. меч был плоский, шириной 5 см и имел долы. Гардой служила простая перекладина, дужки которой могли незначительно загибаться вверх. Рукоять, рассчитанная на одну ладонь, имела в длину 10 см. Заканчивалась она навершием-противовесом, которое очень часто использовалось как тайник для хранения какой-нибудь христианской реликвии, повышающей "святость" меча и боевые качества его владельца. Поэтому рыцари навершие в бою не использовали. Вес меча составлял 1,25 - 1,8 кг.
В настоящее время, согласно европейской классификации, под коротким мечом понимается меч длиной до 60 см (2 фута), длинным - от 60 до 115 см (2 - 3,5 фута), полутораручным - 115 - 145 см (3,5 - 4,5 фута), двуручным - больше 5 футов, то есть 152 см. Клинок последнего был шириной 5 - 6 см. Длина его рукояти составляла около 30 см, весил он от 3,5 до 5 кг. Двуручный же "тяжелый меч" весил до 8 кг и мог доходить в длину до 2 м.
Русский меч
На Руси меч являлся дорогостоящим предметом вооружения, часто передавался от отца к сыну. Мечи 10-12 вв. имеют клинок длиной около 100 см, шириной 4 - 6 см, толщиной средней части клинка 3 - 6 мм. Переход в 14 - 15 вв. от кольчуги к наборным доспехам повлиял и на эволюцию меча. Доспехи в бою легче было проколоть, чем разрубить. Поэтому прежнее рубящее действие меча заменяется в 14 в. на колюще-рубящее. Мечи становятся длиннее (до 120 - 140 см). Их рукоять делают большой, крестовину - прямой и длинной (до 26 см). На клинке меча появляются трехрядные долы
